Краєзнавча робота

 

Тема. Шлях до зірок

Мета. Активізувати туристично-краєзнавчу роботу, відновити імена славних земляків, ознайомити їх із творчою діяльністю.

Даний матеріал використовується під час проведення виховних годин, на засіданні історико-краєзнавчого гуртка, на уроках українознавства, народознавства, української літератури, історії.

Зібраний та систематизований матеріал зберігається у шкільному краєзнавчому музеї.

ТЕАТР… Кожен знає про нього своє… Для еліти — це пишні зали, залиті світлом кришталевих люстр, багатоінструментальні оркестри, дорогі декорації, блискуча гра титулованих артистів. Проте для більшості театр ще з дитинства уособлюється з вертепом, шкільним театральним дійством або просто з виставою у сільському клубі. Але нікого він не залишає байдужим.

Бичківці славні своїми театральними традиціями. Ще на початку ХХ століття по всій Чортківській окрузі славився аматорський гурток «Ясні зорі» (діяв при хаті-читальні), який зі своїми спектаклями «Маруся Богуславка», «Наталка Полтавка» побував майже у кожному селі. Вже за радянською владою театральні традиції продовжували сільські активісти, серед яких було чимало вчителів школи — Джага Валентина Миколаївна, Солтис Ярослава Степанівна, Войтюк Марія Павлівна, Музика Наталія Корніївна, Леськів Віра Ярославівна. Проте неперевершеним артистом був сільський кіномеханік Сеник Петро Васильович. Його Голохвастова можна порівняти лише з грою відомого виконавця з фільму «За двома зайцями».  Грав Петро тільки комічні ролі, і його поява на сцені навіть без будь-яких реплік викликала гучний сміх у переповненому клубі.

Театральні традиції у Бічківцях мешкають і сьогодні. Наприкінці 90-х років сільські артисти повернули гуртку стару назву «Ясні зорі». Хоч рідко, проте радують сільчан своїми спектаклями.

Є люди, роджені бути в театрі. Вони про це знають. Чи в таку годину прийшли у світ, коли Бог творив красу, запалюючи високий світ, до якого тягнуться всі наші душі. Чи так їм на роді написано. Якась внутрішня, невідома сила веде їх, з дитинства, з літ малих манити їх сцена, сяє особливими вогнями. Вони летять на ці вогні, обпалюють крила, обпікають серця, згоряють у них. І все-таки летіти. Бо це їхні вогні. Вогні, котрі дарують їм силу, натхнення, котрі відчиняють двері у світ такий незрозумілий багатьом і такий необхідний для них. Вогні, без яких їхні душі були б тьмяними, а будні – сірими.

Саме таких людей належить Адам Цибульський, Народний артист України, наш славетний земляк, випускник школи 1963 року. На жаль, уже давно померли його батьки, виїхали на інше місце проживання близькі родичі, і на деяку годину його ім'я для бичків'ян залишалося забутим. Проте стаття в газеті «Свобода» про присвоєння нашому славетному земляку високого звання «Народний артист України» спонукала авторів цих рядків шукати зустрічі з Адамом Миколайовичем. Він радісно відгукнувся на телефонний дзвінок із рідного села. Зустріч відбувалася на Великдень. Саме тоді великий артист разом із дружиною приїхали відвідати рідні могили.

— Як починався ваш творчий шлях?

 — А я ніколи не мріяв стати актором. Мені так хотілося думати про те, що я буду військовим. Що захищатиму наш світ, нашу землю. Буду носити військову форму, вчитись, побачу світ. Звичайно, як усі хлопчаки, з нетерпінням чекав Різдва. У Бічківцях різдвяні свята яскраві, багаті... Ми ходили з вертепом від хати до хати. Кім я тільки не був. І жидом, і чортом, і Ангелом. У нашому селі був на той час сильний драматичний гурток. Народився я у 1948 році. І юність моя якраз припала на перше відродження. Заговорили про поезію Василя Симоненка, Володимира Булаєнка, про шістдесятників. Як ніколи, сильними та змістовними, яскравими були Шевченківські вечори. Ми тим жили тоді. Нам так хотілося чогось нового, незвичного. У сільському клубі ставили на сцені і «Наталку Полтавку», і «Сватання на Гончарівці», і «Безталанну». Та й над іншими виставами працювали. Запитали і мене на сцену. Та й сам я не проти був випробувати собі. А серед юнаків були вже й студенти Теребовлянського культоосвітнього училища. Усі вони розповідали про своє навчання у театральній студії. І з особливим піететом усі говорили про відомого на той час режисера Ярослава Геляса. Мене так зацікавили ці розповіді, що я не зміг не поїхати. Так почалася моя дорога біля Театру. І благословивши мене Ярослав Томович Геляс.»

 

Перші вистави, перші ролі на професійній сцені, перші успіхи, і кохання...

— Надіє Андріївно, чи пам'ятаєте ви свою першу зустріч?

— То була незвичайна зустріч. Вчилася я тоді на першому курсі театральної студії. Дуже любила Тернопільський театр. Іду по фойє і роздивляюся фотографії акторів. А біля однієї фотографії зупинилася і ніяк не можу відійти. Такий самий вродливий на ній актор. Так мені до душі припавши. Читаю: Адам Цибульський. Довідалася, що він зараз перебуває на службі в армії. З того часу воно часто виринало у моєї дівочої пам'яті.

Спливло небагато години, сидимо ми у репетиційній залі, очікуємо на викладача, котрий запізнювався. Я щось смішне розповідаю. Несподівано прочиняються двері, просувається голова у військовій кашкеті, усміхається і вітається з нами. А я йому: «У чому справа, солдатику? Ану закрий двері з того боку!».

Він лише відповів: «Грубіянка!» і двері зачинивши.

А ле в мене одразу: «Де ж я бачила цього солдатика?» Лицо таке знайоме, таке близьке . Хто це? ой, ой, ой ... Та це ж, здається, і є отой принц з моїх мрій ... Адам Цибульський. Та не довго я сумувала, не довго каялася, що так остро відповіла, може, обурила. Зі мною на курсі вчився товариш Адама. За кілька днів він мені сказав, що Адам хоче зі мною познайомитися. Зачепила я його цим словом... Ось так і закінчився мій сум. Після кількох зустрічей пішов мій солдатик дослужувати до армії. А я його чекала! Повернувся Адам і ми одразу повінчалися. Напевно так мало бути. Бо я у своїй житті ніколи не була грубіянкою. Сорок років уже ми разом.»

Надія Андріївна, яка за професією та покликанням також актриса, є опорою і підтримкою для чоловіка, вона вдихала його на все добро, вона і нині підтримує, радіє за кожний його успіх.

Перша роль, яку зіграв Адам Миколайович, була великою і дуже відповідальною. Це була його дипломна робота. І грав він роль Освальда у виставі за п'єсою Ібсена «Привиди». Після цієї ролі його запросили на роботу в Тернопільський театр ім. Т.Шевченка. Це був перший успіх. А працював разом із Адамом Миколайовичем народний артист Ярослав Геляс, який на той час мав величезну славу і був у сяйві якоїсь таємниці, яка підтримувала цю славу. А ще спільними для подружжя Цибульських були відомі в Україні: народний артист України П . Загребельний, Заслужений артист України А. Боровський, народний художник України С. Данилишин і багато інших.

На сцені Тернопільського театру розпочалася робота нелегка. Відразу Адам Миколайович був зайнятий у прекрасних виставах: у драмі М. Старицького «Оборона Буші», у виставі за п'єсою В. Собка «Бережи мою таємницю». У цій виставі він відігравав роль Коваленка, якому виповнилося 65 літ. А йому тоді було лише двадцять. А далі були гастролі у Новосибірську, Бійську, Томську...

Але були й невдачі. Іноді самому йому щось не подобалося, був незадоволений сам собою. Тай нема світла без тіні, - втішав сам собі тоді. Боявся завше когось образити. Бо пам'ятавши, що слово — найгостріший скальпель. Працював багато. Надзвичайно багато. Хотів завше, аби його робота комусь принесла радість, комусь подарувала натхнення, для когось була хоч маленьким відкриттям.

Крім Тернопільського драмтеатру ім. Т. Шевченка Адам Миколайович працював у Київському обласному музичному театрі ім. Т. Саксаганського, а з 1976 року у Дрогобичі, в обласному театрі ім. Ю. Дрогобича. Куди тільки не вели дороги! У яких залах не грали! На яких сценах не виступали! І злеті були, і вдалі роботи, і творчі знахідки, і невдачі не обминали. Як усіх.

          Більше сотні провідних ролей зіграв Адам Миколайович. Разом із дружиною вітали їх аплодисментами у Росії, у Молдавії, у Чехословаччині, Польщі, Білорусії. Побував наш герой навіть на гастролях у США. Незабутнє враження залишилося у нього від гастролей у Нью- Йорку, Чикаго, Бостоні, Філадельфії, Детройті, Клінвленді, інших містах. Щороку виїжджають артисти на малі гастролі, щоби вижити театрові. Немає такого міста обласного, де б не виступали.

— Адамі Миколайовичу , що таке для вас мистецтво?

— Мистецтво — то маніфестація почуттів, а почуття говорять мовою, зрозумілою кожному серцю. Найбільша помилка — рахувати мистецтво за ремесло. Є іноді такі режисери, такі актори, котрі вважають, що їх зрозуміти не може ніхто. Бо не дано...

Шкірна роль — шлях від себе і до себе. Путь від світу людей у ​​свій внутрішній світ. Шлях пошуків вічних ідеалів Краси, Істини, Бога. Театр — це великий винахід людства, який дає змогу прожити багато життя протягом однієї життя. Граючи ролі, потрібно намагатися бути іншим, відчувати інакше.

І це завжди вдавалося нашому герою. Він — це і Гетьман у виставі «Запорізька Січ» О. Коломійця, і М. Мазало у виставі «Міно Мазайло» М. Куліша, Микита у «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, Гірей у « Марусі Богуславці » М. Старицького, Іван у «Катерині» М. Лемеля за Т. Шевченком, Сулейман у «Роксолані» П. Загребельного, Корній у «Марії» Уласа Самчука, Шпак у виставі «Шельменко – денщик» Г. Квітки-Основ'яненка, Краун у Люсі Краун Я. Стельмаха за І. Шоу, Никодим у виставі «Гріх і покаяння» І. Карпенка-Карого, Сірко у «За двома зайцями» М. Старицького, і дуже дорога для нього роль гетьмана Івана Мазепи у виставі «Мазепа» Б. Мельничука за Б. Лепким. Цю роль на Україні Адам Миколайович зіграв... Дорога для нього і роль Івана Франка у «Таїні Буття». І ще сотні ролей, сотні доль ... За творами І. Франка, О. Гончара, Ч. Айтматова, М. Булгакова, М. Стельмаха... У шкіру вкладено частинку душі, світло серця, свої думки ...(див.

На сцені Львівського обласного муздрамтеатру ім. Ю. Дрогобича світ побачили вистави «Розбійник Гуцик-Буцик» О. Олійника та Б. Мельничука, «За дорогоцінним скарбом» В. Євлампієва, «Кобиляча голова» Я. Петренка, «Підступний сірничок» Я. Синиці, «Курочка ряба» .Шійко - Медведєвої.

— Думку чоловіка підтримує Надія Андріївна:

— Театр — це не перерахування вистав, не репертуарні афіші, не рекламні щити, не костюми різних епох. Театр – це собор високих душ. І до того собору прагнуть актори. Аби вирватися з полону хвороб, буднів, ілюзій, штампів, злої правди та неправди, стереотипів, поглядів і пліток... Рвуться, аби потрапити до собору, його атмосферу, його настрій, його небо... До них приходять люди. Приходять напитися натхнення, як водиці джерельної. І виходять із театру з просвітлішими обличчями та з очищеними душами.

— Яке місце у вашій житті займає громадська робота?

— Ми займаємося активною громадською роботою. Переконані, що це хтось повинен робити. Пишемо сценарії, здійснюємо постановки урочистих академій та вечорів, концертів до Дня Незалежності та до Шевченківського свята.

З радістю сприймаю те, що Адам займається режисурою. І в нього виходити чудово. Вже на сцені нашого Львівського обласного муздрамтеатру ім. Ю. Дрогобича світ побачили вистави «Розбійник Гуцик-Буцик» О. Олійника та Б. Мельничука, «За дорогоцінним скарбом» В. Євлампієва, «Кобиляча голова» Я. Петренка, «Підступний сірничок» Я. Синиці Є. Тищук, «Курочка ряба» М. Нешийко-Медведєвої, «Недоторка» Л. Устинова у перекладі М. Упеника. Нема в світі людини, яка б хоч раз на віку не мандрувала чарівною країною казок. Знайомство із казкою – завжди святе. Казок у світі, як зір на небі, не злічити. І Адам вибирає саме такі казки, які б зігрівали дитячі серденька сонячними лучами кохання. А сам казати, що то туга за онуками. Надходити годину і ми мріємо когось колихати, комусь казки розповідати. Багато у нас ще творчих задумів, планів, мрій…

— Було важко?

- Було. Особливо коли виходиш на сцену у трагедії, в драмі. У залі не залишається людей, яких би не зачепила трагедія. Ми з Адамом завжди намагалися грати свої ролі, щоб глядач міг поставити собі на місце того, хто страждає. Ми хотіли, щоб кожен зрозумів, що немає на світі нічого ціннішого від життя. І найвище щастя у тому, щоб допомагати людям, дарувати їм радість, любов та свято. Хоча кожний чоловік живе у своїй трагічній, урочистій та високій свідомості. І достукатися до серця часом ой як нелегко.

Високих вершин своєї творчої діяльності досяг і наш земляк. Спершу — заслуженого артиста України, а у 2011 році, до Дня театру, згідно з указом Президента України йому надали звання Народного артиста України. (Див. додаток 2.). Дружині Адама Миколайовича Надії Андріївні присвоєно звання Заслуженої артистки України.

— Адаме Миколайовичу, чи легким є для вас випробування славою?

— Чи любила мене слава? Чи любив я славу? Правду кажучи, слава мене кохала. Ось чи я її кохав? Тоді молодим, мені здавалося це все природним. І аплодування, і похвали викладачів. І записки, і букети квітів. Однак у мені ніколи не було   хворобливого прагнення слави. Я просто працював. І звик, здається, швидко до захоплених поглядів, до оплесків. Проте дуже приємно в хвилини відпочинку перечитувати домашній архів — листи, відгуки шанувальників. Є серед них і люди поважного віку, і зовсім молоді.

— Як ви оцінюєте свій статус артиста сьогодні: творчий зліт, час творчої стабілізації, зрілості чи щось інше?

Працюю я у театрі вже майже сорок років. Це такий період, після якого, мабуть, у шкірного виникає потреба озирнутися на пройдений шлях, зупинитися на хвилинку, подумати, зробити висновки. Я думаю, що це час, коли набуто солідного життєвого і творчого досвіду, але ще є і сили і наснага для подальшої роботи. Я вважаю, що це час розквіту, якщо хочете. Я дійсно зайнятий майже у всьому діючому репертуарі на провідних ролях. Згадаймо Сотника, Мазепу, Поета, Базарбая, Герея. Перелік можна продовжити.

Працюючи над такими великими та складними ролями, актер змушений не обмежуватися лише тим матеріалом, що є у п'єсі. Доводиться звертатися до додаткової літератури, що значно допомагає у моїй творчій роботі над рольом. Це збагачує мене як людину, актора… Мені поталанило зіграти такі ролі, про які актор може тільки мріяти. У них ви побачите, я думаю, не тільки художній образ, але ще моє «я», ставлення до тих складних процесів, які відбуваються в нашій житті.

Мабуть можна сказати, що все це є часом якоїсь певної творчої стабілізації та творчої зрілості.

— Яка творча частка чекає Народного артиста України Адама Цибульського надалі?

— Насамперед — це звичайна нормальна робота з моїми колегами у моїй другій домівці — театрі.

—  Кажуть, частка актора знаходиться в руках режисера.

— До сьогодні моя акторська частка складалася щасливо. Я працював з багатьма режисери і ця праця була для обох сторін плодною на творчі здобутки.

Що чекає мене завтра, післязавтра – важко сказати. Звичайно, зустріч на сцені з новими героями, новими режиссерами. А чи побачити вони мене у виставах «Наймичка» І. Карпенка-Карого, чи «Мачуха» О. Бальзака, які готуються до вистави – годину покаже. А зараз я йду до Театру, який, як Храм духовний, покликаний очищати душу, облагороджувати, підносити її.

Від зустрічі з Надією та Адамом Цибульськими світло й трепетно ​​на душі. Залишили землякам свої спогади, передали до шкільного краєзнавчого музею документи про свій творчий шлях, афіші театральних вистав. Дякували за визнання земляків. І залишили сподівання, що знову зустрінемося, але вже у значно ширшому колі — у рідній школі. Це так необхідно сучасній молоді, яка надає перевагу спілкуванню у віртуальному просторі. Побачити, почути справжнього Народного артиста України, та ще колишнього ученика школи, така нагода трапляється нечасто. То ж сподіваємось на нову зустріч із прекрасним.

Використана література

Положення про обласний етап конкурсу вчителів загальноосвітніх шкіл, ліцеїв, гімназій та педагогічних працівників позашкільних навчально-виховних закладів освіти на найкращу розробку народознавчої розвідки та місцевої екскурсії національно-патріотичної тематики «Слава України».